Всеукраїнське об’єднання «Свобода» є мабуть найбільш цікавим з учасників передвиборчих перегонів. Це єдина структура, яка відверто і безкарно декларує власний радикалізм. Цю партію прийнято критикувати з ідеологічних позицій, але я утримаюся від цього, адже не бачу у гаслах, які висувають свободівці, нічого вартого заперечення. Абсолютна більшість свободівських ідей слушні і потрібні нашій країні. Критиці у цій партії варто піддати зовсім інше.

Як стверджують свободівські лідери їх партійну історію необхідно розпочинати з 1991-го року, коли було проведено установчий з’їзд Соціал-Національної партії України (СНПУ). Але СНПУ і ВО «Свобода» – абсолютно різні партії. Вони відрізняються практично всім: від назви і символіки до реальної ідейної позиції і кадрового складу. Перша існувала у 1991-2004 роках і була радикально-націоналістичною, друга існує з 2004-го і довгий час була яскравим прикладом національного популізму. Олег Тягнибок, який після фактичного розпаду СНПУ очолив партію, провів у ній радикальні реформи, внаслідок яких назва «соціал-націоналізм» перестала застосовуватися до партійної ідеології, радикальний символ «Ідія Нації» був замінений банальними трьома пальцями, а конкретна назва СНПУ перетворилася у абстрактну «Свободу». Результатом цієї зміни іміджу став вихід з партії більшості ідейних соціал-націоналістів на протязі кількох постпомаранчевих років. Дехто (як наприклад нинішній політв’язень Олег Однороженко і його організація «Патріот України») зробили свій вихід масовим і скандально-аргументованим.
Але не зважаючи на те, що замість агресивних соціал-націоналістів ряди партії наповнили респектабельні комерсанти, за кілька років «Свобода» все ж повернулася до «старих» гасел, і навіть більш радикальних, ніж за часів СНПУ. Справа в тому, що електоральний попит на політичний радикалізм значно зріс. Причина цього проста – демо-ліберальні політики довели, що їх напівміри та ненасильницький спротив – речі абсолютно безперспективні. Ніякі зміни в державі подібними методами просто неможливі, а те, що держава потребує змін ні у кого сумнівів не викликає. Між тим революційна форма спротиву потребує специфічної організації і специфічних організаторів. Респектабельні політологи та меркантильні бізнесмени, які прийшли у політику робити власний «гешефт», просто неспроможні на подібну діяльність. Та й влада, для якої революція становить реальну небезпеку також не може просто бездіяльно дивитися на смертельну (можливо у прямому розумінні) загрозу для себе. Отже, ті, хто дійсно готуватиме революцію ще до її початку неодмінно «нарвуться» на владний спротив, який ймовірно не буде обмежувати себе легальним характером чи законністю. Яскравий приклад – репресії 2011-2012 років, завдяки яким все керівництво організації «Патріот України» (дійсно радикального ідейного нащадка СНПУ) опинилося за гратами.

Між тим ці репресії, під які потрапили навіть дівчата-хуліганки, які смажили яєчню на вічному вогні, жодним чином не зачепили ВО «Свободу». Навіть ті організації, які не реально, а лише потенційно, могли б прийняти участь у якихось революційних подіях (як організація «Тризуб» ім.С.Бандери), отримали свій удар репресивного апарату. А ВО «Свобода» не відчула репресій ніяк і ніде. Більше того – репресії розчистили для партії праворадикальний бік вітчизняного політикуму. Той факт, що дехто з керівників «Патріоту України» опинилися за гратами за заявами свободівців, наводить на думку, що така «вибірковість» репресивного апарату не випадкова. Влада має бути зацікавлена у розвитку такої революційної партії як «Свобода». Радикальні гасла та монопольне право не потрапляти під репресії мали б привернути до цієї партії революційну молодь, а респектабельні персонажі на керівних постах ніколи не дадуть тим молодим революціонерам реалізувати своїх планів, зате неабияк мають посприяти розчаруванні у радикальних поглядах. А у тому, що керівна ланка свободівців складається саме з таких меркантильних персоналій, можна пересвідчитися по депутатському корпусу від партії у місцевих радах Західної України. Жодних відомостей про радикальні чи революційні зміни у роботі тих рад немає, але корупційних скандалів зі свободівцями – безліч. Навіть виборчий список «Свободи» яскраво свідчить про саме такий кадровий добір. Всі прохідні місця списку заповнені «офісним планктоном» та «штатними інтриганами» партії. Свободівцям, які могли б відіграти хоч якусь радикальну самостійну роль у списку місця не знайшлось. Навіть Андрій Іллєнко, мабуть найбільш ідеологічна персона в партії, змушений був балотуватися на мажоритарці і його прохід в парламент не 100%-вий. «Васильківський терорист» Сергій Бевз, якого прохідне місце могло б витягти з-за грат, отримав від «Свободи» … почесне 223-тє місце, натомість наявністю політв’язня у своєму списку партія хизувалася чи не кожному кроці.

Якщо ця партія пройде в парламент (що цілком імовірно), прагматичні свободівці нічим не будуть відрізнятися від не менш респектабельних нашоукраїнців чи бютівців, тобто ні до яких суттєвих зрушень їх діяльність не призведе. Але якщо передвиборчі перегони закінчаться революційним зривом, то свободівські керівники без варіантів «зіллють» революцію ще більш бездарно, ніж це зробили помаранчеві 7 років тому, адже теперішня «Свобода» практично нічим не відрізняється від «Нашої України» у 2004-му. На цьогорічному марші УПА можна було побачити всіх тих, кого реально веде за собою ця партія. Були тут і гламурні лідери в дорогих костюмах, і мовно заклопотані громадяночки, і націоналістично налаштовані особи старшого віку, і діточки з національними стрічечками, і довговолосі молоді люди в окулярах і фірмових партійних футболках на худеньких тулубах. Всіх цих типажів кожен пам’ятає по Помаранчевій революції. Не було на партійному марші тільки бойовиків-радикалів, які так потрібні в революцію і якими більшість електорату свободівців вважає, та якими вони не є. Чому ж історія нас нічому не вчіть?